Вероніка Чекалюк: “Якість їжі — це дзеркало якості держави”

У час, коли війна випробовує на міцність кожну галузь — від енергетики до освіти — харчова безпека залишається непомітним, але ключовим фронтом.

Ми поговорили з Веронікою Чекалюк — експерткою з гастродипломатії, членкинею комітету з комунікацій та міжнародних відносин у сфері продовольства — про те, як змінилася якість продуктів за роки війни, чому контроль за ними став питанням виживання і що може зробити кожен споживач.

— Пані Вероніко, чому сьогодні так важливо, щоб населення споживало саме якісні харчові продукти, а не просто ситно їло?

— Бо якість їжі — це не розкіш, а інструмент виживання нації. Коли людина харчується фальсифікатом, зневодненим білком чи продуктом із токсичними добавками, вона не просто шкодить здоров’ю — вона втрачає працездатність, критичне мислення і життєву енергію. На макрорівні це означає ослаблення нації.

Гастродипломатія якраз про це: через їжу ми формуємо імідж країни, її довіру, культурну м’яку силу. Але неможливо говорити про “український борщ як спадщину ЮНЕСКО”, якщо в нього кладуть підроблену сметану чи олію з домішками технічного жиру.

— Як змінилася якість основних позицій продовольчого кошика за роки великої війни?

— Війна кардинально змінила продовольчу карту України. Ми втратили частину виробництв на окупованих територіях — зокрема молочну, м’ясну та консервну промисловість. Але водночас український бізнес проявив феноменальну стійкість.

Якість у середньому постраждала: через логістичні розриви, дефіцит сировини та інфляцію з’явилося більше дешевих сурогатів. Наприклад, вершкове масло часто містить рослинні жири, а м’ясні вироби — сою чи барвники. Проте є і позитив: споживач став уважнішим, навчився читати етикетки та довіряти перевіреним виробникам.

— Як багато фальсифікованої їжі зараз на українському та світовому ринках?

— За різними оцінками, до 25–30% харчових продуктів в Україні мають ознаки фальсифікації. Це майже кожен третій товар. Найбільше підробляють молочну продукцію, олію, мед, алкоголь та м’ясні вироби.

Причина проста: там, де високий попит і складно лабораторно відрізнити натуральне від підробки, з’являється спокуса. І це не лише українська проблема — навіть у ЄС періодично викривають “пармезан” чи “вино”, виготовлені на іншому континенті.

Фальсифікація — це глобальний бізнес, часто пов’язаний із тіньовими структурами. Тому боротьба з нею потребує не лише контролю, а й інтелектуальної мобілізації суспільства.

— Наскільки дотичні до українських підприємств міжнародні стандарти якості — і чи реально вони виконуються?

— Формально Україна гармонізувала більшість харчових стандартів із європейськими: HACCP, ISO, Codex Alimentarius. Але формальність не дорівнює культурі дотримання.

Маємо сотні підприємств, які чесно впровадили системи безпечності, але й чимало тих, хто “малює” сертифікати. Реальний контроль часто замінюється паперовими актами.

Проблема не лише у бізнесі, а й у низькому рівні державного аудиту: поки порушник знає, що його максимум оштрафують, але не позбавлять ліцензії, — гра продовжується.

— Яку роль у цьому відіграє Держпродспоживслужба?

— Це ключовий орган, який має бути “щитком здоров’я нації”. Але в реальності його робота — суміш досягнень і системних вад. Є фахівці, які дійсно стоять на сторожі якості, але бюрократія, недофінансування і політичні призначення знецінюють функцію.

Держпродспоживслужба часто діє реактивно, а не превентивно: реагує на скандали, замість формувати культуру профілактики.

— Чи потрібні перевірки підприємств під час війни?

— Так, і ще раз так. Війна не скасовує контроль, бо отруєння не менш небезпечне, ніж обстріл.

Коли бізнес працює на межі виживання, спокуса зекономити на якості лише зростає. Перевірки або скасовані, або проводяться вибірково. Але саме в кризу контроль за базовими стандартами — питання безпеки нації.

— Наскільки ефективна Держпродспоживслужба у виконанні своїх функцій?

— За звітами, лише близько 40% перевірених підприємств повністю відповідають нормам. Близько 25% мають порушення середнього рівня, решта — критичні.

Рівень довіри до служби низький — менше 30%. Але позитив у тому, що кількість споживчих звернень зросла в кілька разів. Це означає, що люди почали користуватися своїми правами.

— Як інші країни борються з фальсифікацією продуктів?

— Європа перейшла до цифрового маркування: QR-коди, блокчейн, повна простежуваність “від ферми до столу”.

У США FDA має систему відкликань: компанія, спіймана на фальсифікації, втрачає репутацію миттєво.

У Японії — соціальна відповідальність: будь-який скандал із якістю означає вибачення керівництва і відставку.

Україні варто не копіювати, а інтегрувати ці практики у власну культуру контролю.

— Що порадите покупцям, які не хочуть стати жертвами фальсифікату?

— Бути не лише споживачем, а громадянином із критичним мисленням.

1. Читайте етикетки.
2. Не купуйте занадто дешеве.
3. Обирайте локальних виробників із прозорою репутацією.
4. Перевіряйте дані через офіційні сайти та застосунки.
5. Формуйте смак до правди — бо коли ми перестаємо розрізняти натуральне від підробки, ми перестаємо розрізняти правду від фальші.

— Тобто якість їжі — це політика?

— Абсолютно. Якість їжі — це дзеркало якості держави. Там, де на прилавку лежить справжнє масло, а не суміш, — там і суди працюють чесно. Їжа — це мова довіри. І якщо ми навчимося говорити нею чисто, нас почують у світі.