«Я більше так не можу»: чому українка залишила Німеччину

Вона виїхала з України з двома дітьми, отримала прихисток у Німеччині й на перший погляд мала все необхідне для нового старту — житло, соціальну підтримку та можливість залишатися у безпеці. Але за цифрами й документами почалося зовсім інше життя.

Проблеми з житлом, складна адаптація, постійна боротьба за дітей, діагноз доньки та емоційне й фізичне виснаження зрештою привели Віталіну Корнієнко до рішення, яке для багатьох може здатися несподіваним: залишити Німеччину й знову почати все з нуля.

Спочатку разом із дітьми вона переїхала до Словенії, а згодом опинилася у Франції — країні, яку сьогодні називає місцем, де нарешті змогла знову відчути себе щасливою. Саме там Віталіна почала активно розвивати власну справу, працювати з експертами та жінками, які хочуть будувати бізнес онлайн.

Чому, попри соціальну підтримку, вона вирішила залишити Німеччину? Що стало останньою краплею? Як переїзд до Франції змінив життя її родини та чому після всього пережитого вона вирішила будувати власний бізнес? Про переїзди, материнство, випробування та новий старт — у відвертому інтерв’ю з Віталіною Корнієнко.

Чому українка з двома дітьми була змушена залишити Німеччину?

Перш за все я хочу сказати: я вдячна Німеччині за допомогу українцям. У нашому випадку соціальна підтримка становила близько 2400 євро на місяць. Це справді дозволяло орендувати житло, годувати дітей, купувати необхідні речі й жити без постійного страху залишитися без грошей.

Але соціальна допомога — це ще не все. За нею стоїть реальне життя.

Перший серйозний удар ми отримали практично одразу після приїзду. Чоловік, який допомагав нам із документами та знав місцевість, спочатку здавався людиною, на яку можна покластися. Але згодом він почав писати мені численні повідомлення, маніпулювати й зізнаватися в коханні. Йому було близько 72–73 років. Ми з дітьми жили в селі, де фактично не було громадського транспорту, і я сильно залежала від нього навіть у питаннях купівлі їжі та води.

Ситуація дійшла до того, що мені довелося просити німців допомогти скласти йому юридичний лист із вимогою припинити контакти зі мною.

Після цього він перестав писати. Але почалися інші речі: кожної ночі приблизно опівночі хтось із силою стукав у наші двері. Діти прокидалися, плакали, ми боялися. У результаті нам довелося терміново шукати інше житло.

Ми знайшли тимчасовий варіант — частину квартири у людини, яку я знала. Власник попередив, що має сильний страх забруднення та мікробів. У нього був діагностований ОКР. Я погодилася, тому що нам просто не було куди йти.

А потім почалося життя за правилами, які для мене стали майже фізично нестерпними: щоразу після виходу з дому ми повинні були приймати душ і перевдягатися в чистий одяг перед тим, як зайти назад. Усе, що ми купували, потрібно було дезінфікувати. Одяг іноді доводилося прати по кілька разів.

І саме в цей період у моєї доньки діагностували цукровий діабет 1 типу.

Уявіть: у вас двоє дітей, одна дитина потребує контролю цукру вдень і вночі, потрібно їздити до школи, лікарів, магазинів, вирішувати питання з документами — а кожне повернення додому перетворюється ще на один ритуал із душем, перевдяганням і дезінфекцією.

Я могла митися п’ять-шість разів на день.

Паралельно я намагалася знайти нормальне житло. І отримувала відмови. Мені прямо казали приблизно так:

«Ви молода, гарна, у вас двоє дітей — ви ще зустрінете чоловіка і поїдете. А нам потрібні орендарі на 20–40 років».

І в якийсь момент я зрозуміла: я більше не справляюся.

Але найбільше мене виснажувала навіть не побутова сторона. Це була постійна боротьба за дітей.

У школі мого сина, за моїми словами та моїм сприйняттям ситуації, до нього застосовували фізичну силу — зокрема був випадок, коли вчителька вдарила його по голові. Я боролася за нього.

Щодо доньки постійно виникали питання через її діабет. Школа зверталася до Jugendamt, мене викликали на зустрічі, я постійно приносила документи й пояснювала, що відбувається.

При цьому я хочу бути чесною: представники Jugendamt, з якими я зустрічалася, поводилися зі мною нормально. Я завжди відповідала на листи, приходила з документами, нічого не приховувала. І вони самі дивувалися, чому школа так сильно на мене тисне, якщо я й так роблю все можливе для своєї дитини.

А потім була лікарня.

Коли доньці встановлювали інсулінову помпу, вночі в неї постійно падав цукор. Я всю ніч намагалася його підняти. Дитина була виснажена, я була виснажена.

Я звернулася до медсестри й попросила допомогти розібратися з помпою. І почула фразу, яку досі пам’ятаю:

«Я не знаю, що робити. Я подивлюся в ChatGPT».

Пізніше, вже в Любляні, ендокринолог поставила під питання препарат інсуліну, який нам призначили в Німеччині. Вона сказала мені, що цей препарат уже не використовують і що він, за її словами, може негативно впливати на кістки дітей. Я не можу самостійно оцінювати правильність цього медичного висновку, але для мене це стало ще одним дуже тривожним сигналом.

У підсумку я була просто фізично й емоційно виснажена.

Що стало останньою краплею?

Останньою краплею стала не одна конкретна подія.

Це був момент, коли все накопичилося одночасно.

Дитині постійно було погано. Я бачила, що щось не так, але замість відчуття безпеки постійно жила в напрузі: школа, лікарі, документи, Jugendamt, житло, правила в домі, нескінченна дезінфекція.

Я була настільки виснажена, що одного разу сама потрапила до лікарні.

Мене виписали близько четвертої ранку. Я була настільки слабкою, що ледве доїхала до подруги й навіть нормально припаркувати автомобіль не могла.

І замість допомоги отримала ще й штраф приблизно на 500 євро. Поліцейський підвищував на мене голос, хоча я показувала документ із лікарні та пояснювала свій стан.

Тоді я подумала:

«Все. Я більше так не можу».

Я не їхала з Німеччини тому, що вважаю Німеччину поганою країною.

Я їхала тому, що в моїй конкретній ситуації я більше не почувалася там у безпеці й більше не мала сил продовжувати цю боротьбу.

Мені потрібно було врятувати не тільки дітей від стресу.

Мені потрібно було врятувати себе, щоб я могла далі бути мамою для них.

З якими найбільшими труднощами ви зіткнулися в Німеччині?

Я б назвала три.

Перше — постійне відчуття страху перед системою.

Листи зі школи, виклики, розмови про Jugendamt. Навіть коли ти нічого поганого не зробила, ти починаєш боятися кожного нового листа: «А що тепер?»

Друге — школа.

Мені довелося боротися за сина після ситуацій, де, за моїми словами, до нього застосовували фізичну силу. А з донькою, яка має діабет, я постійно доводила, що роблю все можливе для її здоров’я.

Третє — відсутність нормального людського відчуття безпеки.

Можна отримувати соціальну допомогу. Можна мати страховку. Можна мати документи.

Але якщо мама щодня прокидається з думкою «що сьогодні знову станеться?», це вже не життя в безпеці.

І, мабуть, саме це стало для мене найважчим.

Я дуже вдячна Німеччині за те, що вона дала нам після початку війни. Але я також вважаю важливим говорити чесно: допомога країни — це не гарантія того, що кожна конкретна українська сім’я зможе там нормально адаптуватися.

Моя історія — не вирок Німеччині.

Це просто моя історія.

І я хочу, щоб її почули.

Куди ви переїхали після Німеччини і чому обрали саме цю країну?

Після Німеччини ми переїхали до Словенії.

Це був не якийсь стратегічний вибір у стилі «де більше можливостей». На той момент я просто хотіла знайти місце, де ми з дітьми нарешті зможемо видихнути.

Я навіть шукала через ChatGPT, куди можна поїхати з двома дітьми, щоб заспокоїтися й почати життя заново. Я вже була колись у Словенії й пам’ятала її як маленьку, спокійну країну з неймовірною природою — горами, морем, тишею.

Я думала: приїдемо, відновимося, я допишу свою книгу, поступово стану на ноги, а вже потім вирішу, куди рухатися далі.

Але виявилося, що після втечі від війни недостатньо просто змінити країну. Треба ще знайти місце, де ти зможеш знову відчути себе живою.

І саме цей пошук зрештою привів мене до Франції.

Де ви живете зараз і наскільки комфортно там вашим дітям?

Зараз ми живемо у Франції. І вперше за довгий час я можу сказати: я щаслива. І мої діти теж.

Нас прийняла французька сім’я. Спочатку вони просто відкрили нам двері свого дому, а поступово ми стали близькими друзями. Настільки, що нашу історію навіть опублікували в місцевій газеті.

Для мене дуже показовими є маленькі речі.

Моя донька ходить до школи з 9 до 16 години, може нормально висипатися. У середу в молодших класів немає звичайного навчального дня. Для когось це просто особливість французької системи, а для мене — можливість бачити, як моя дитина нарешті не живе в постійному стресі.

Після всього, що ми пройшли, я зараз найбільше ціную не статус і не гроші.

Я ціную спокій.

Як ви опинилися у Франції і хто допоміг вам почати нове життя тут?

Зараз я живу у Франції — і для мене це справжній новий етап життя.

Я опинилася тут завдяки моїй подрузі Олені, її французьким друзям та асоціації Solidarité France Ukraine.

Коли ми з дітьми були в Польщі, асоціація опублікувала пост із проханням знайти для нас житло у Франції. І саме цей пошук зрештою привів мене сюди.

А далі сталося те, у що іноді складно повірити: французька сім’я просто відкрила нам двері свого дому.

Спочатку ми були просто людьми, яким вони вирішили допомогти. А поступово стали близькими.

Вони допомагають нам адаптуватися, розібратися з документами, школою, житлом і просто бути поруч.

І я зараз дуже чітко розумію одну річ:

іноді нове життя починається не з грошей, не з ідеального плану і навіть не з квитка в один бік.

Іноді воно починається з людини, яка просто каже: «Заходь. Я тобі допоможу».

Чим ваше теперішнє життя найбільше відрізняється від життя в Німеччині?

Практично всім.

Я не хочу узагальнювати й говорити за всіх французів чи всіх німців. Мій досвід — особистий.

Але у Франції я потрапила в абсолютно інше середовище.

Тут люди, яких я зустрічаю, здаються мені більш відкритими, усміхненими, доброзичливими. Вони вміють жити.

І особливо мене вразила сім’я, яка нас прийняла. Я бачу в них те, що дуже важливо для мене як для мами: підтримку, любов, взаємоповагу і вірність.

І найцінніше — мої діти це теж бачать.

Ми живемо серед красивої природи, їмо неймовірно смачні продукти, навколо зовсім інша атмосфера.

Навіть погода для мене має значення. У Німеччині похмура погода дуже сильно впливала на мій стан — я постійно почувалася виснаженою. У Франції я ніби знову почала дихати.

Нещодавно я познайомилася з мером нашого міста. І мене дуже вразила його простота: без демонстрації статусу, без дистанції, просто відкрита людина, яка спілкується з тобою по-людськи.

Мені це дуже імпонує.

Мені в Німеччині говорили: «Французи зарозумілі».

Мій досвід показав мені зовсім інше.

Ви почали розвивати власний бізнес. Що це за справа і як виникла ця ідея?

Ось тут для мене почалася вже зовсім інша історія.

Коли я виїжджала з Німеччини, я зрозуміла: я більше не хочу будувати своє життя тільки навколо соціальної допомоги. Я хочу сама створювати собі дохід і майбутнє.

Але в мене двоє дітей, і доньці потрібен постійний контроль через діабет. Я не можу просто піти на роботу, де мене немає вдома весь день.

Тому мені потрібна була модель, яка дозволить заробляти онлайн і водночас залишатися мамою.

Я почала вчитися.

Пройшла багато навчань, курсів, інвестувала значні гроші, навіть залізла в борги. Але я не зупинилася.

Я вивчала продюсування, контент, особистий бренд, продажі, тестувала різні підходи — і поступово почала застосовувати це на практиці.

Так з’явилася Vita Elita.

Сьогодні я не просто розповідаю про свій досвід у соцмережах. Я консультую людей, веду клієнтів, навчаю учениць і створила власний курс із продюсування.

Мені цікаво не просто вести блог.

Мені цікаво бачити результат людини.

Коли я беру експерта або жінку, яка не розуміє, як проявляти себе в Instagram, моя задача — допомогти їй знайти позиціонування, побудувати контентну систему, зрозуміти, що саме вона продає, і перетворити соціальні мережі з «я щось там постю» на інструмент розвитку бізнесу.

Наскільки складно українці з дітьми почати бізнес з нуля за кордоном?

Надзвичайно складно. Але можливо.

Я сама зараз пишу книгу про те, як жінці почати бізнес з нуля за кордоном, тому що знаю цю дорогу не з теорії.

Ти починаєш не у своїй країні.

Інша мова. Інші правила. Інші закони. Інше оточення.

А якщо в тебе ще й діти — це взагалі другий фронт: школа, документи, лікарі, побут, адаптація.

І ніхто не бачить, скільки насправді коштує цей «успішний Instagram».

За кожним моїм результатом стоять недоспані ночі, навчання, помилки, вкладені гроші й моменти, коли я хотіла все кинути.

Я навіть проходила навчання тоді, коли фінансово це було дуже складно для мене.

Але я мала одну дуже сильну мотивацію:

я хотіла бути не залежною від обставин, а мати можливість самій створювати своє життя.

І саме це я зараз намагаюся передавати своїм ученицям.

Не мотивацію на один день.

Систему.

Що ви порадили б українцям, які зараз планують переїзд до Німеччини?

Я б точно не говорила: «Не їдьте».

Німеччина допомогла нам у дуже важкий момент, і я за це вдячна.

Але я б радила перед переїздом дивитися не тільки на соціальні виплати.

Запитайте себе:

Де я буду жити?
Яка школа буде у моїх дітей?
Яка медична допомога нам потрібна?
Чи буде транспорт?
Чи матиму я підтримку?
Що я робитиму через рік?
Як я зможу фінансово стати незалежною?

Тому що я зробила одну помилку: спочатку думала про те, як вижити, а вже потім — як будувати майбутнє.

Сьогодні я б робила навпаки.

Думала б не тільки про країну, яка може мене прийняти, а про життя, яке я хочу там побудувати.

Що ви порадили б українським жінкам, які зараз планують переїзд до Німеччини?

Я б насамперед порадила не їхати навмання.

Перед переїздом я б заплатила за консультацію хорошого спеціаліста, який розбирається саме в німецькій системі, соціальних питаннях, житлі, школі, документах і правах українців. І чесно відповіла б собі на питання: «Чи готова я саме до такого життя?»

Я нічого не маю проти Німеччини. Навпаки, я вдячна цій країні за те, що вона зробила для українців. Але німецька система може бути дуже складною для людини, яка звикла до більшої свободи дій і самостійності.

Там ти не залишишся голодною і, найімовірніше, не опинишся буквально без даху над головою. Але соціальна підтримка — це не те саме, що відчуття свободи, безпеки й комфорту.

Особливо якщо ти приїжджаєш сама, з двома дітьми.

Я б обов’язково заздалегідь продумала, де ви будете жити, як діти добиратимуться до школи, яка медична допомога вам доступна, хто допоможе у складній ситуації і до кого звертатися, якщо виникнуть проблеми.

І ще одна дуже важлива річ: не бійтеся захищати свої права.

Якщо ви стикаєтеся з тиском, булінгом, насильством, проблемами в школі або конфліктами з орендодавцем — не мовчіть тільки тому, що ви іноземка і не знаєте законів.

Шукайте людей, які знаються на німецькому законодавстві. Звертайтеся до адвокатів, соціальних служб, відповідних організацій. Не намагайтеся самостійно розібратися в системі, якщо ви її не знаєте.

Ваше незнання законів не означає, що у вас немає прав.

Я сама дуже довго намагалася все витримати, розібратися й довести, що я хороша мама і все роблю правильно. Сьогодні я розумію: іноді набагато розумніше не витрачати місяці на боротьбу самостійно, а один раз звернутися до людини, яка знає систему.

Тому моя головна порада:

не обирайте країну тільки за розміром соціальної допомоги. Обирайте її за тим, чи зможете ви там жити, відновитися і побудувати своє майбутнє.

Якби ви могли повернути час назад, чи поїхали б до Німеччини знову?

Ні. Чесно — не поїхала б.

І це не означає, що я вважаю Німеччину поганою країною.

Я вдячна їй за допомогу. Я знаю багато українців, які саме там знайшли своє місце: хтось вийшов заміж, хтось відкрив бізнес, хтось побудував кар’єру, хтось залишився назавжди.

Просто Німеччина — не моя країна.

Я зрозуміла це тільки після того, як прожила там певний час.

Мені потрібне інше середовище. Інший ритм життя. Інше відчуття свободи. Інше ставлення людей.

І сьогодні, коли я дивлюся на своїх дітей у Франції, коли бачу, що вони спокійніші, а я сама знову почала будувати бізнес, писати, розвиватися і планувати майбутнє, я розумію, що наше рішення було правильним.

Можливо, найважливіше, чого мене навчили ці переїзди:

не існує універсально «кращої країни». Є країна, яка підходить саме тобі.

Німеччина стала частиною моєї історії.
Словенія стала етапом пошуку.
А Франція стала місцем, де я нарешті відчула:

«Я не просто вижила. Я знову почала жити».

І зараз я хочу використовувати весь цей досвід уже не тільки для себе.

Я консультую жінок, працюю з експертами, веду учениць, допомагаю їм розвивати особистий бренд і будувати онлайн-бізнес.

Бо я дуже добре знаю, як це — починати з нуля, коли ти не знаєш, що буде завтра.

І саме тому сьогодні я не хочу просто розповідати свою історію.

Я хочу показувати іншим жінкам, як із цієї точки можна рухатися далі.