Ода загадковості кохання
Віденський Музей історії мистецтв — найбільший серед художніх музеїв Австрії відкрив двері для шанувальників прекрасного: «In Love with Laura» A
Віденський Музей історії мистецтв — найбільший серед художніх музеїв Австрії відкрив двері для шанувальників прекрасного: «In Love with Laura» A Mystery in Marble. Ексклюзивна колекція артефактів, присвячена коханню Лаури і Петрарки.
Сайт вернісажу: Kunsthistorisches Museum: A Mystery in Marble
Блондинка, з величезними й добрими очима, сонячним волоссям, вона здавалася втіленням жіночності й духовної чистоти.
Зачарований Лаурою, Петрарка напише:
Благословенні місяць, день і рік,
Пора, година, край, містина мила,
Коли краса її очей сп’янила
Мене, і став я бранцем їх повік.
Ф. Петрарка
Прекрасна жінка стала музою, мрією поета у вічності. І навіть коли турботи й вік спотворили її прекрасне обличчя глибокими зморшками, Франческо Петрарка й тоді любив свою Лауру. Чим більше вона старіла, тим більше він захоплювався її жіночністю й чарівністю. Вона й в старості була для нього прекрасна. Петрарка згадував, що Лаура володіла винятковою красою, але, крім того, він по своїй волі наділяв її високою духовністю та моральністю.
Ідеальні душевні риси героїні в поезії Петрарки стали тим грунтом, на якому благодатно розрослась жорстка суперечка між літературознавцями, які вивчають життя поета. Одні стверджують, що Лаура – всього лише ідеальний образ, що склався в уяві великого письменника, так би мовити жінка-міф. Інші не сумніваються, що Лаура реальна й Петрарка був насправді пристрасно в неї закоханий все життя. Лаура померла 6 квітня 1348, коли лютувала в Європі чума. Саме в той день, коли двадцять один рік тому вперше побачив свою музу й оспівав її поет. Довго й болісно переживав Франческо Петрарка смерть коханої. Закриваючись ночами в кімнаті, при тьмяному світлі свічки він оспівував прекрасну Лауру в сонетах:
Ні зоряних небес мандрівні хори,
Ні вітрокрилі в морі байдаки,
Ні в полі збройних лицарів полки,
Ні звіра красного глибокі нори,
Ні вісті, що приходять через море,
Ні строф любовних точені рядки,
Ні в ароматах свіжої луки
Співання дам, що тішать наші зори, —
Ніщо мого вже серця не торкне:
Свій день і сонце втратило, трудне.
І все для нього мороком укрите.
Журбою стали довгі дні мої:
Я кличу смерть, бо прагну ту зустріти,
Що був би краще не стрівав її.
Ф. Петрарка
Мандруйте, читайте, вивчайте світ та історію! Будьте в гармонії.
Джерело:
