“Культура допомагає відновити відчуття приналежності”: її роль у боротьбі із травмою під час війни

“Культура допомагає відновити відчуття приналежності”: її роль у боротьбі із травмою під час війни 

Ольга Волинська – незалежна українська журналістка, письменниця, документалістка та захисниця прав людини з Дніпра. Нещодавно Волинська взяла участь у міжнародному симпозіумі «Навігація травми та відновлення: медицина, суспільство та культура у часи війни», організованим у австрійському містечку Кремс Фундацією «Геракл-Геба» Данубського приватного університету. Culture.org.ua. поспілкувалася з письменницею про культуру як інструмент стійкості під час війни, що австрійські колеги можуть вже зараз запозичити в українців та чому важливо мати інтердисциплінарний підхід до лікування травми. 

– Розкажіть, будь ласка, про що була ваша презентація і в чому полягає дослідження культури під час війни? Що передбачає собою ця взаємодія? 

– Ця тема дуже глобальна і важлива. І мене зацікавило вона тим, що я вже 4 роки працюю з європейськими аудиторіями, розповідаю про війну, документую злочини Росії саме через людський вимір, людські історії. І я бачила, що європейці, особливо австрійці, дуже чутливі до теми мистецтва, культури. 

Коли йде мова про війну, то уявляють собі Україну просто всю в розрусі, в руїнах, в таких, знаєте, втратах, і що за цим більше нічого немає. Але насправді це не так. Ми знаємо, що Україна продовжує опиратися агресору і продовжує жити повним життям, наскільки це можливо.  І культура зараз є таким ресурсом для людей, який дозволяє не лише об’єднуватися. Вона дає відчуття приналежності, що дуже важливе для ментального зцілення, а ще зберігає пам’ять, зберігає докази російських злочинів і зберігає українську ідентичність. Тому що Росія століттями намагалася нав’язати, прищепити українцям російську ідентичність, заперечувала українську державність, мову, культуру, експропріювала українські цінності, пам’ятки. І саме зараз процеси деколонізації йдуть на повну, тому що люди усвідомили, що ця політика – багатостолітня. Що ми, насправді, погано знаємо свої культурні імена, своїх культурних геніїв, що ці люди століттями в часи тоталітарного режиму, зокрема, знищувалися, в тому числі і фізично, заборонялася їхня творчість, замовчувалася. 

– Як це може допомогти зараз у лікуванні ментальної травми? В чому саме полягає роль культури? Які ваші роздуми на цю тему? 

– Я б сказала, що зараз українське суспільство, свідома така частина, мисляча, переживає процес самоперепрошивки ідентичності, коли йдуть процеси глибинного розуміння своїх коренів, своєї ідентичності, своєї унікальності, сили, що ми це не якась другорядна культура, те, що завжди нав’язувала Росія. Адже саме цей наратив держава-терорист поширювала на європейській аудиторії, що української культури немає, є російська, так звана, велика культура, а українська це таке – фольклор, в кращому разі, це вишиванки, віночки і шаровари. Тобто подавалося, як щось забавне, таке трішки кумедне. Нібито таке можна дивитися, послухати разок. Однак українська культура дуже могутня і потужна. Взяти, приміром, 20-ті роки минулого століття. Це – народження українського авангарду. Українська культура

одразу тяжіла до європейських коренів. Варто лише послухати таких українських композиторів, як Лятошинський, Барвінський. Вони знаходили і черпали натхнення саме в європейській музиці. Вони були новаторами та надзвичайно самобутніми. Однак вони, як і майже вся українська культурна еліта, стали жертвами репресій. 

Звідти і Розстріляне Відродження, і багато заборонених імен – такі, що замовчувалися, і ми, навіть, їх не знали і ніколи не чули. І ось саме зараз відбувається їхнє відродження, в тому числі і через різноманітні музичні продукції. Сучасні митці, як наприклад, Мар’ян Пиріг та інші, популяризують поезію 20-х років, зокрема через інтерпретацію завдяки музиці. Завдяки тому, що вони це роблять сучасними мотивами, ми відкриваємо для себе і дивимося на ці імена зовсім іншими очима. 

Тому культура в час війни, це надзвичайно важливо, це не другорядний компонент, не якийсь там декоративний елемент, прикраса або відволікання від жахів війни. Це – елемент збереження пам’яті і збереження себе як нації! 

– На міжнародному симпозіумі “Навігація травми та відновлення”, організованим Фундацією «Геракл-Геба» Данубського приватного університету 

https://www.dp-uni.ac.at/en/university/heracles-hebe-foundation-of-the-danube-private-unive rsity, в основному, обговорювалися теми ментального здоров”я з психологічної точки зору. Які були враження колег від вашого виступу? Як ви вважаєте, наскільки ця тема інновативна та важлива, і з якої перспективи важливо розвивати культуру та подолання травми в цьому контексті? Дуже цікаво, якою була реакція іноземних фахових колег. 

Реакція була дуже гарна та тепла. Я була дуже рада, що ми говоримо на одній мові. Я була дуже вражена, коли Фундація “Геракл-Геба” поставили мене в програму як key note speaker, тобто ключову доповідачку. І найцікавіше, що ми не були знайомі до цього. Очевидно був високий рівень довіри. Я дуже зраділа, оскільки ця тема мене дійсно хвилює і дуже цікава для мене. 

Темою культури під час війни я займаюся, фактично, останні два роки. Але коли я приїхала на конференцію, виступила, поспілкувалася з академічною спільнотою, з лікарями, з психотерапевтами, з психіатрами, я була вражена тим, наскільки ми класно, як ми реально добре доповнюємо один одного. Тому що лікарі, вони сфокусовані на академічних, на медичних підходах у лікуванні, на протоколах лікування. Часто вони саме ними “зв’язані”. А мистецтво – це, по суті, саме документування історії. Це її переклад на живу мову. Таким чином, люди можуть розуміти, чому, наприклад, мистецтво є формою зцілення і відновлення або проживання травми, її осмислення. 

Тут досить важлива співпраця академічної спільноти, тобто університетів, госпіталів, приватних медиків, які працюють безпосередньо у контексті. Наприклад, один із учасників – Дмитро Бойко, який є психотерапевтом, який працює безпосередньо з військовими, з ветеранами. У нього є колосальний масив даних, які, скажімо, масові аудиторії не ведуть. Тому таке поєднання компетенцій журналістської роботи і роботи як автора дає можливість доносити ці знання великим аудиторіям. 

– Чому варто звертати увагу на це саме зараз? І чи можемо ми сказати, що це досвід, який іноземні колеги можуть перебрати в України?

Це надзвичайно цінно зараз. Тобто, знову ж, ми говоримо про мультидисциплінарний підхід – наскільки він важливий. Тобто, з однієї сторони є професійна діагностика, робота з травмою, з пацієнтами, лікування, вивчення і дослідження з медичної точки зору, а тому з глибшої перспективи. А з іншого боку, є можливість отримати цей досвід безпосередньо від людей, які його прожили – медики, прості люди, постраждалі, лікарі. Тобто більше його систематизувати і сентиментизувати та донести простою і зрозумілою мовою. 

Або ж іншими не науковими методами, як от книги, документальні фільми. Тобто, коли ми обговорюємо ці теми – це дає колосальний ефект. Тому що, по-перше, людина відчуває, що її досвід релевантний, що вона не просто так пройшла його, прожила. І це вже саме по собі є таким терапевтичним моментом. В англійській мові є дуже гарна фраза для цього, that matters – тобто, це має значення. 

Це не є крапкою в житті людини. Є якась, наприклад, велика травма, фізичні пошкодження, травма ампутації, ПТСР, важливо, що цей самий досвід мають інші люди. І саме мистецтво дає можливість це усвідомити і зрозуміти. Наприклад, через літературу. У людини, яка прожила такий складний досвід, може з’являтися відчуття відокремленості, що вона, начебто, не така, як всі, вже щось пішло не так, і не зрозуміло, що буде далі. Коли вона бачить, що ці історії проживають інші люди, і вона не одна, це дає відчуття приналежності і надії. Це, відповідно, зміцнює людину зсередини і з”являється те, що ми називаємо стійкістю. З цим відчуттям всередині, людина готова робити, тобто схильна до дій, як акту. 

– Як саме в таких випадках мистецтво може допомогти практично? 

Важливість мистецтва полягає у різноманітних практиках. Для прикладу, арт-терапія, дає гарні результати. Але, окрім цього, навіть коли люди самі, які прожили травму, або ж як відвідувачі, пробують щось створювати, самі малювати, робити скульптури – все це дуже добре запускає підсвідомі процеси. Тоді людина відволікається від тривожних думок. І навіть після першого сеансу, часто можна бачити зменшення тривожності, людина відчуває себе краще. На мою думку, зараз – це недооцінений компонент, він має дуже велике значення. От, наприклад, театри. В Харсоні, Харсонський драматичний театр працює під обстрілами. В червні їх знову обстріляли. Там впав дрон, вибухова хвиля поцілила по театру, в них там великі руйнування. Але вони не залишають місто, тому що кажуть, а хто тоді буде утримувати Херсон? І оце таке ставлення до мешканців міста – дуже глибоке і трепетне. 

Вони розуміють, що це величезна підтримка, бо коли є театр, люди розуміють, є надія. Місто не померло, коли є культура, коли є мистецтво і творчість. І це надзвичайно підтримує людей морально. Що крім руйнувань, сирен, дронів, є якась краса, є щось високе і справжнє. 

– В цьому контексті дуже цікаво, чи подібні речі перейшли у практичний вимір? Ми говоримо про досвід українських колег лише на теоретичному рівні обміну, чи можливо вже є конкретні приклади співпраці?

Ні, є реальний продукт. Все почалося в співпраці з Kilden Performing Arts Centre. Це один із найбільших театрів у Норвегії. Він дуже зацікавився темою стійкості під час війни. Як саме культура зберігає стійкість людей під час війни. У нас була співпраця, в рамках якої я написала книгу «Мистецтво проти артилерії», воно звучить як «Art Against Artillery Voices of Resilience», та німецьке видання «Künstler im Krieg». В Австрії її опублікував Видавництво Клінгенберг (Verlag Klingenberg). Тут зібрані історії українських представників культури, мистецького простору, це і художники, скульптори, театрали, музиканти, композитори, культурні діячі, музейники, поети, письменники, друкарі. Там зібрано 16 інтерв’ю. З різних перспектив я вивчала цей досвід – що відбувається з культурою під час війни. 

В Австрії цей проєкт дуже підтримало Австрійське бюро кооперації у Львові та Міністерство закордонних справ Австрії. 

І я дуже щаслива, що Данубський приватний університет, зокрема Фундація «Геракл-Геба» теж дуже зацікавлені цією тематикою. Мені дуже імпонує, що їм вона настільки відгукується. Але взагалі я бачу велику перспективу в продовженні цієї серії, саме як перша книга «Art Against Artillery», і другу можна зробити «Art Against Trauma», тобто саме осмислення травми. Її треба не лише лікувати, дуже важливо вводити її в діалог. Тобто в простір діалогу, а значить осмислення і розуміння того, яку роль мистецтво грає в лікуванні травми. Це – глобальна тематика. І це важливо не лише для самих людей, які знаходяться в надвеликому стресі зараз в Україні, постраждалі від обстрілів, військові ветерани, але і для самих митців також. Адже вони отримують зворотній зв’язок про те, що їхня робота важлива, що не варто зупинятися, бо творити під час постійних обстрілів, це дуже важко, не кожен здатний на це. 

Але це важливо, тому що це збереженість. Це не відволікання від війни, це осмислення її на більш глибокому рівні, що допомагає нам впоратися з травмою. Бо якщо вона не осмислена, вона не пропрацьовується, не проживається. 

До найсвіжішого прикладу. Я буквально закінчила інтерв’ю з Норазіаном. Норазіан — це український художник, який працює у Харкові, досить відомий. Його картини є в колекціях музеїв і в приватних колекціях по всьому світу. Він такий автор дуже особливого стилю, такого романтичного, метафоричного, ледь вловимого, загадкового стилю письма. І от він працює, його майстерня знаходиться в центрі Харкова, якраз в тому місці, де дуже часто прилітають обстріли. І він каже, що моя майстерня — це як продовження мене. Я нікуди не бігаю, не ховаюся, тому що я не бачу в цьому сенсу. Ми знаємо, що пролетить, бачимо, що летить, але не знаємо куди. Я постійно бігаю, ховаюся, а люди вже втомилися, виснажилися. І от саме майстерня і творчість допомагають йому зберігати внутрішню рівновагу і цілісність. Він працює далі. За його словами, я відчуваю, моя атмосфера, мої вікна, закриваю фіранки, запах фарби, мої картини — це все дає такі відчуття важливості. 

Він також дуже важливо осмислює війну через мистецтво. Він не малює танки і бойові операції, а глибоко мислить на рівні образів, метафор і таких дуже глибоких асоціацій. Він розповів, що до нього повернулася його картина, яка була написана 25 років тому. Вона була над дивом вижила під час обстрілу. Це була картина «Ангела». Будинок 

зруйнували, а картину викинуло на вулицю вибуховою хвилею. Його картини, їх кілька було по всій вулиці. І от вона в пилу, в згарищі, в бруді та воді потрапила до нього. Він каже, що якби навіть старався, таку уособлену не зміг би створити, він хоче її реставрувати і зберегти як свідчення, як пам’ять про цю тяжку війну.

За його свідченнями у Харкові відкриваються галереї, ось під час війни в Харкові відкрилась нова галерея. Тут ходять люди, і приходить особливо багато молоді. Він каже, що людям це дає відчуття заспокоєння і того, що життя триває, ніби повертає їх у той стан до війни і допомагає зрозуміти, що крім жахів війни, існує от такий прихисток у вигляді мистецтва і культури, куди хочеться повертатися.

Інтерв’ю провела: Лідія Акришора