Афіша

Ода загадковості кохання

Віденський Музей історії мистецтв — найбільший серед художніх музеїв Австрії відкрив двері для шанувальників прекрасного: «In Love with Laura» A

Ода загадковості кохання

Віденський Музей історії мистецтв — найбільший серед художніх музеїв Австрії відкрив двері для шанувальників прекрасного: «In Love with Laura» A Mystery in Marble. Ексклюзивна колекція артефактів, присвячена коханню Лаури і Петрарки.

Сайт вернісажу: Kunsthistorisches Museum: A Mystery in Marble 

Блондинка, з величезними й добрими очима, сонячним волоссям, вона здавалася втіленням жіночності й духовної чистоти.

Зачарований Лаурою, Петрарка напише:

Благословенні місяць, день і рік,

Пора, година, край, містина мила,

Коли краса її очей сп’янила

Мене, і став я бранцем їх повік.

Ф. Петрарка

Прекрасна жінка стала музою, мрією поета у вічності. І навіть коли турботи й вік спотворили її прекрасне обличчя глибокими зморшками, Франческо Петрарка й тоді любив свою Лауру. Чим більше вона старіла, тим більше він захоплювався її жіночністю й чарівністю. Вона й в старості була для нього прекрасна. Петрарка згадував, що Лаура володіла винятковою красою, але, крім того, він по своїй волі наділяв її високою духовністю та моральністю. 

Ідеальні душевні риси героїні в поезії Петрарки стали тим грунтом, на якому благодатно розрослась жорстка суперечка між літературознавцями, які вивчають життя поета. Одні стверджують, що Лаура – всього лише ідеальний образ, що склався в уяві великого письменника, так би мовити жінка-міф. Інші не сумніваються, що Лаура реальна й Петрарка був насправді пристрасно в неї закоханий все життя. Лаура померла 6 квітня 1348, коли лютувала в Європі чума. Саме в той день, коли двадцять один рік тому вперше побачив свою музу й оспівав її поет. Довго й болісно переживав Франческо Петрарка смерть коханої. Закриваючись ночами в кімнаті, при тьмяному світлі свічки він оспівував прекрасну Лауру в сонетах: 

Ні зоряних небес мандрівні хори,

Ні вітрокрилі в морі байдаки,

Ні в полі збройних лицарів полки,

Ні звіра красного глибокі нори,

Ні вісті, що приходять через море,

Ні строф любовних точені рядки,

Ні в ароматах свіжої луки

Співання дам, що тішать наші зори, —

Ніщо мого вже серця не торкне:

Свій день і сонце втратило, трудне.

І все для нього мороком укрите.

Журбою стали довгі дні мої:

Я кличу смерть, бо прагну ту зустріти,

Що був би краще не стрівав її.

Ф. Петрарка

Мандруйте, читайте, вивчайте світ та історію! Будьте в гармонії.

Джерело:

http://annatolivna.blogspot.com/p/blog-page_31.html

About Author

XENA

Головна редакторка журналу VTrendi.top

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *