Geymüllerschlössel: будинок, який розмовляє крізь час

Цей усамітнений палац зберігає історію Geymüllerschlössel у тихому Пётцляйнсдорфі, серед зелені XVIII району Відня радує неймовірною елегантністю і спокоєм. Тут  немає відчуття музейної застиглості. Навпаки — здається, що будинок просто пережив своїх мешканців і тепер терпляче чекає на гостей. За понад два століття тут змінювалися господарі, покоління, політичні епохи й уявлення про прекрасне. Кожен приносив із собою власний характер, власні звички, власне розуміння розкоші. Але найцікавіше те, що час не стер ці відмінності. Він залишив у будинку найкраще, що було в смаках його мешканців: меблі, тканини, декоративні предмети, кольори, дзеркала, письмові столи, світильники. Вони не складаються в одну бездоганно відреставровану декорацію — навпаки, разом вони створюють портрет кількох поколінь людей, які тут жили. Geymüllerschlössel  задуманий як літня резиденція заможної віденської родини. І це важливо відчути. Тут приймали гостей, слухали музику, вели розмови, писали листи, відпочивали, прогулювалися садом. Розкіш тут  демонстрація влади і смаку господаря,  тому, проходячи кімнатами, поступово перестаєш бачити окремі експонати а бачиш елегантний стиль . Перед очима виникає життя. Письмовий стіл перестає бути старовинним предметом — він стає чиїмось робочим місцем. Крісло вже не просто красивий зразок меблів бидермайєра: легко уявити людину, яка сиділа в ньому ввечері, чекала листа або розмовляла з гостем. Свічники нагадують про час, коли вечірня кімната освітлювалася не електрикою, а полум’ям десятків свічок. А потім ти помічаєш годинники, розкішна колекція годинників.

У Geymüllerschlössel зберігається вражаюча  колекція старовіденських годинників. Тут  буквально можна побачити, як люди минулих століть вимірювали свій день.  І саме тут виникає особливе відчуття: ніби будинок починає говорити з тобою крізь призму часу. Годинники  нагадують, що кожна людина, яка колись жила в цих кімнатах, теж мала своє «сьогодні», свої зустрічі, свої очікування, свої справи. Для них цей час був теперішнім. Для нас він уже став минулим. Блакитному салоні особливо легко уявити вечір, коли будинок ще належав своїм господарям і жив за зовсім іншим ритмом. Після вечері сюди сходилися гості: хтось продовжував розмову, хтось сідав за музику, хтось приносив новину, яку неодмінно треба було обговорити. Тут не просто сиділи — тут спілкувалися, спостерігали одне за одним, грали соціальні ролі, залицялися, жартували, демонстрували дотепність і смак. Сам простір налаштований на контакт, спілкування: диван, крісла, стільці утворювали своєрідну сцену, де головною розвагою залишається  присутність інших людей.

У цьому є щось майже магічне. Geymüllerschlössel схожий на портал: ти входиш сюди з сучасного Відня, а через кілька хвилин опиняєшся в іншому ритмі життя. Тут час не просто вимірюється — його можна майже фізично відчути. Особливо гостро це відчувається у дворику. Після насичених інтер’єрів вихід назовні сприймається як видих. Повітря, зелень, тиша, вода. У центрі — фонтан із маленькими фігурами, декоративний і майже театральний. Вода рухається, світло ковзає по її поверхні, а навколо стоїть той самий будинок, який кілька хвилин тому здавався таким насиченим історією. І саме тут найпростіше заплющити очі.

На кілька секунд уявити, що сучасного Відня не існує. Що за вікнами ще немає автомобілів, телефонів, електричного світла. Що в будинку живуть його перші господарі. Хтось проходить коридором. У кімнаті готують до вечора. Десь перегортають лист. У салоні чекають гостей. На столі вже стоять свічники. Один із годинників відбиває час. І люди, які тут живуть, ще не знають, що їхнє «зараз» одного дня стане історією.

Мабуть, саме це і є найбільша розкіш Geymüllerschlössel — не золото, не рідкісні меблі. Ця розкіш — у можливості на мить пожити в чужому часі. У цьому будинку немає одного-єдиного стилю, як немає й одного-єдиного характеру. Тут зустрічаються Empire і Biedermeier, європейські та східні мотиви, стриманість і декоративність, офіційність і домашній затишок. Сам будинок ніби зібраний із різних уявлень про красу — і саме тому він здається таким людським. Його історія не ідеальна й не відполірована до одного стилістичного рішення. Вона багатошарова, як пам’ять. Можливо, тому після відвідування Geymüllerschlössel найсильніше запам’ятовуються не окремі предмети. Запам’ятовується відчуття присутності. Ніби мешканці не зникли остаточно. Ніби вони просто вийшли з кімнати. Ніби годинники продовжують відраховувати їхній час. Цей будинок — живий — досі зберігає спогади минулого для сучасників.